Етнополітична карта світу 21 століття / Північна Америка

Етнополітична карта світу 21 століття
Жук П., Мазур Н., Соломонюк Р., Турчак Р.

Предметний коментар
Північна Америка

Переважну більшість території цього континенту можна класифікувати за типом 3, тобто це колонізовані території, причому чисельність нащадків переселенців значно більша від чисельності корінного населення. Крім того, суттєвою особливістю Північної Америки є те, що на цьому континенті розташована наймогутніша сучасна держава - Сполучені Штати Америки. Сусідство цієї держави позначається на всіх країнах континенту, передусім, найбільших з них - Канаді та Мексиці, населення яких, як і населення США, формувалося зі строкатиї гами різних етнічних елементів. Це, поряд з великою різницею географічних умов у різних регіонах цих країн, призвело до формування доволі виразних регіональних протоетносів. Ці протоетноси ще перебувають на стадії формування. Крім того, основними політичними проблемами для цих країн були постколоніальні, геополітичні, соціально-політичні. Тому сепараційні рухи в переважній більшості їхніх регіонів поки що не набули значного розмаху. Але з розвитком тенденції формування національних держав етнічно-сепараційні процеси, безперечно, торкнуться і цієї частини світу. Першими ознаками цього є процеси у канадському Квебеку та мексиканському штаті Ч'япас. Суттєве прискорення регіонально-сепараційних процесів у США очікується внаслідок завершення періоду світової біполярної системи. Залишившись єдиною наддержавою, США дедалі більше втрачає сенс своєї геополітичної ролі. За відсутності постійного протистояння країна-гігант перестає бути потрібною як своїм союзникам, так і своїм громадянам. За відсутності об'єднавчої геополітичної ідеї та спільного ворога на перший план починають виходити міжрегіональні суперечності в самій країні. Тому активні сепараційні процеси, що завершаться виникненням нових етнодержавних утворень, можна прогнозувати в усіх трьох великих країнах Північної Америки.

Позаяк в доколонізаційний період на більшій частині території великих країн Північної Америки не було достатньо розвинених державних утворень, індіанські етноси давно втратили свої етнічні території. Тому процеси державотворення на цьому континенті, як і на більшості територій західної півкулі, мають суттєво іншу, аніж у Європі, Азії та Африці, етнічну основу. Прогнозується, що нові етноси, на базі яких виникнуть державні утворення, будуть формуватися під впливом таких чинників:

етнічний склад прибулого населення;
вплив та історична спадщина місцевих етнічних груп;
особливості регіональної ментальності, що сформувалися протягом трьох останніх століть;
консолідація територіальних общин на основі спільних економічних інтересів.

Канада

Першими європейцями, які закріпилися на Атлантичному узбережжі теперішньої Канади, були французи (хоча в епоху великих географічних відкриттів першими досягли цих берегів британські мореплавці, а за кілька століть до цього тут вже побували нормани). Спочатку французи обмежувалися лише торгівлею з місцевими індіанськими племенами, пізніше - засновували форти, містечка, міста і, нарешті, першу колонію - Акаду. З часом французька колонізація все більше заглиблювалася в материк. На відміну від англійської чи іспанської, французька колонізація не супроводжувалася масовим знищенням індіанців. Тому у франко-англійській війні за колонії, яка спалахнула в Північній Америці у першій половині XVIII століття, індіанці підтримували переважно французів. Проте, незважаючи на це, Франція програла цю війну, й французькі території Акада і Північна Канада (теперішній Квебек) перейшли під англійську юрисдикцію. Як наслідок, англійці почали примушувати французів залишати свої землі в Акаді. З квебекськими французами було значно важче, оскільки Квебек тоді був малодослідженою внутрішньоматериковою територією, де, окрім французів, мешкали ворожі англійцям індіанські племена. Таким чином, не наважуючись витіснити французів з Канади (в ті часи ця назва стосувалася лише територій сучасного південного Квебеку, заселених французами), англійці почали активно колонізувати території в районі Великих озер та верхньої течії річки Святого Лаврентія. Згодом ці землі отримали назву Південна Канада, а власне Канада (тепер Квебек) стала Північною Канадою. Вже пізніше, коли було створено централізовану колонію, Північну Французьку Канаду назвали Квебеком, а Південну - Онтаріо. Подальші прагнення англійської корони асимілювати чи витіснити з Канади всіх французів так і не мали успіху. Незважаючи на відсутність нових колоністів з Франції і, навпаки, наплив англійських колоністів, а також завдяки високій народжуваності французи залишилися домінуючим етносом у провінції Квебек. Значною мірою їм допоміг у цьому традиційний спосіб життя та католицька віра. Відірвані від європейських французів, не зазнавши впливу революцій та інших великих потрясінь, канадські французи зберегли такі особливості французького способу життя, які давно зникли в самій Франції. Крім того, великий вплив на культуру французьких переселенців мали особливості життя на американському континенті та контакти з індіанцями. Тому можна вважати, що ще в XIX столітті франко-канадці стали окремим, остаточно сформованим етносом.

На території колишньої Акади, де були створені три нові провінції - Нью-Брансвік, Нова Шотландія й Острів Принца Едварда і куди активно переселялися шотландці й англійці, вплив французів, що там залишилися, також дуже сильний. Наприклад, у Нью-Брансвіку французи (тобто франко-канадці) становлять близько 40 відсотків населення, а на заході Нової Шотландії чотири графства залишилися суто французькими. До того ж велика кількість переселенців в Акаду була із Шотландії, особливо гелів (з Північної Шотландії), які етнічно повністю відрізняються від англійців. Як наслідок, у прибережних канадських провінціях сформувався специфічний етнічний субстракт, структура якого, з деякими змінами, збереглася до наших днів. Відмінність населення цієї території як від англо-канадців, так і від франко-канадців, а також те, що територія Квебеку відокремлює Акаду від англомовної Канади, швидше за все, спричинить його дальшу етнічну сепарацію.

Решта території Канади - Степові провінції, Британська Колумбія, Ньюфаундленд та Північні території - землі пізнішої європейської колонізації, в деяких районах лише часткової. Європейський вплив на Степові провінції (Манітоба, Саскачеван і Альберта) розпочався ще за часів французького панування в Канаді. Французькі торговці та мисливці оселялися на території півдня сучасної Манітоби, тісно контактуючи з тамтешніми індіанцями. З часом, коли англійці захоплювали ці території, франко-індіанські метиси, що були нащадками перших колоністів, здебільшого очолювали повстання проти нової влади. Назва "Бунтівна провінція" залишилася за Манітобою й до нашого часу. В ХХ столітті Степові провінції прийняли хвилю еміграції зі Східної Європи, в якій провідну роль відігравали українці. Таким чином, в наш час в Манітобі, Саскачевані і Альберті, незважаючи на домінування англійської мови, нащадки неанглійців становлять абсолютну більшість населення провінцій. До того ж на цих територіях дуже сильний вплив індіанців, які активно задіяні в політичному й економічному житті. Таким чином, у Степових провінціях формується особливий протоетнос, у якому генетично англійський елемент займає далеко не перше місце.

Ньюфаундленд і Британська Колумбія залишаються найбільш "англійськими", після Онтаріо, провінціями Канади. Але й вони дуже різняться від Онтаріо. Склад населення Британської Колумбії є результатом пізньої європейської колонізації, передусім з Британських островів. А на Ньюфаундленді ще декілька століть тому почали оселятися англійські рибалки, нащадки яких до нашого часу становлять основну масу населення "Рибальської провінції". Особливістю цих двох "англійських" провінцій є те, що вони розташовані на великій відстані від Онтаріо. Тому, незважаючи на домінування в них англосаксів, тут також розпочався процес територіальної самоідентифікації (особливо Ньюфаундленду).

Північні території, у зв'язку зі складними природними умовами, лише частково зазнали європейської колонізації. Інуїти (самоназва ескімосів) та індіанці півночі Канади не зазнали такого тотального винищення, як решта корінного населення материка, оскільки європейці не могли повністю контролювати важкодоступну північ. Проте, починаючи з ХХ століття, уряд Канади став активно "цивілізувати" північні території. Як наслідок такої політики, розпочалася активна боротьба інуїтів та індіанців за свої права. Корінні жителі завжди виступали проти нещадної експлуатації природи півночі, яка є основою їх життя. Спочатку їхні протести сприймалися лише як "дурість" неосвічених та диких північних племен. Тепер же боротьба корінного населення набула нових обрисів. На північних територіях сформовано протодержавне утворення інуїтів зі своїм прем'єр-міністром та урядом. Хоча інуїти й не заявляють про негайний вихід зі складу Канади, цей прецедент свідчить, що інуїти та індіанці півночі вже незабаром будуть готовими до самостійного розвитку.

Отже, як наслідок історичних умов і сьогоденних процесів, прогнозується розділення Канади на такі етнодержавні утворення.

Квебек. Імовірно, ця провінція стане незалежною державою вже найближчим часом. Для офіційного виходу зі складу Канади на останньому референдумі бракувало лише кількох тисяч голосів. Причому багато квебекців, що голосували проти незалежності, насправді зовсім не були проти неї. Просто канадський прем'єр-міністр, за походженням франко-канадець, що володіє великими ораторськими здібностями, на чистому квебекському говорів французької мови переконував їх, що Квебеку вигідніше залишитися канадською провінцією. Проте одна людина не може довго стримувати прагнення цілого етносу бути незалежним. А єдина опора центральної влади в провінції - англомовні канадці - сьогодні активно залишають Квебек, побоюючись у певний момент опинитися в чужій для них державі квебекців.

Саскачеван. Степові провінції, через які тече велика канадська річка Саскачеван, завжди були відособлені від Онтаріо. В них завжди був свій специфічний склад населення (спочатку з домінуванням французів та індіанців, пізніше - вихідців зі Східної Європи), який тепер відрізняється як від французької, так і від англійської Канади. Найшхідніша й найближча до "англійського" Онтаріо зі Степових провінцій, Манітоба, завжди була центром сепарації, тому манітобський сепаратизм добре відомий у всій Канаді. З відокремленням Квебеку, ймовірно, саме Манітоба, а з нею і її сусіди, Саскачеван і Альберта, стануть наступним центром дезінтеграції Канади.

Акада. Прогнозується відновлення Акади як наступника однойменної колишньої французької колонії на цих територіях. Пришвидшить процес сепарації приморських провінцій утворення незалежного Квебеку, який буде активно підтримувати Акаду. До того ж територіальна відокремленість від Онтаріо (через прогнозоване відділення Квебеку) призведе до надання приморським провінціям все більшої самостійності.

Ньюфаундленд. Ця територія лише в середині ХХ століття набула статусу канадської провінції. До цього вона була окремим британським домініоном. Ньюфаундленд так і не став справжньою Канадою (ні англійською, ні французькою), залишившись країною нащадків англійських рибалок. Тому під час розділення Канади самостійність Ньюфаундленду природна й очевидна.

Арктика. Країна інуїтів та індіанців півночі, процеси активної сепарації якої дозволяють прогнозувати можливість утворення тут окремого етнодержавного утворення, етнічною основою якого стане корінне населення. Виділення окремих утворень інуїтів та індіанців малоймовірне, оскільки два північні етноси завжди розглядали як одне "північне" ціле. До того ж на півночі проживає ще й значна кількість білого населення, яке, очевидно, виступить проти поділу північних територій. Адже поділ може підірвати перспективи їхнього потужного економічного розвитку.

Ванкувер. Хоча в теперішній Британській Колумбії повністю підтримують ідею збереження Канади як єдиного утворення, ця територія, відокремлена від Онтаріо тисячами кілометрів, швидше за все, здобуде самостійність автоматично. Адже Ванкувер не має достатньої потуги, щоб впливати на політику в усій Канаді чи хоча б у степових провінціях та північних територіях, з якими безпосередньо межує.

Онтаріо. Збережеться як колишня метрополія Канади, але, швидше за все, матиме сучасну назву Онтаріо.

Межі.
Квебек - провінція Квебек. Столиця - місто Квебек.
Саскачеван - провінції Манітоба, Саскачеван і Альберта. Столиця - місто Вінніпеґ.
Акада - провінції Нью-Брансвік, Нова Шотландія, Острів Принца Едварда та французька колонія Сант П'єр і Мікелон (біля південного узбережжя острова Ньюфаундленд). Ймовірна столиця - місто Галіфакс.
Ньюфаундленд - провінція Ньюфаундленд. Столиця - місто Сент-Джонс.
Арктика - територія Юкон і Північно-Західні території. Столиця - місто Єлловнайф.
Ванкувер - провінція Британська Колумбія. Столиця - місто Ванкувер.
Онтаріо - провінція Онтаріо. Столиця - місто Оттава.

Сполучені Штати Америки

12 жовтня 1492 року - день, коли моряки кораблів "Свята Марія", "Пінта" та "Нінья" вперше побачили на горизонті незнайомий берег, - увійшов у історію як народження Нового Світу. Власне, з цього моменту розпочався період європейської колонізації західного континенту. Новий Світ завжди притягував до себе переселенців. Туди намагалися потрапити англійські селяни, вигнані зі своєї землі, ірландці, що рятувалися від голоду і національних утисків, українці, яким не дозволяла повноцінно розвиватися жодна окупаційна влада. Також в Америку пливли представники неприйнятних для Європи релігійних сект - англійські пуритани, німецькі та чеські протестанти, французькі гугеноти. Часто ті, хто назавжди залишав батьківщину, стояли перед дилемою: сидіти в в'язниці або померти з голоду вдома - чи спробувати розбагатіти в "казковому Ельдорадо". Англійцеві, який хотів потрапити за океан, необхідно було скоїти дрібний злочин - і його відправляли в бажану подорож.

Першою англійською колонією на американській землі була сучасна Вірджинія. Переселенці мріяли почати нове життя на вільній землі, де, їм здавалося, все залежатиме лише від їхньої праці. Проте культ "золотого долара" цілковито заволодів раннім американським суспільством. Власниками життя на "вільній землі" ставали не піонери-відкривачі чи працьовиті фермери, а земельні спекулянти та промисловці. А інститут рабства затьмарив увесь романтичний образ Нового Світу. Найбільшим же злочином "культурних" європейських переселенців було винищення корінного населення Америки - індіанців. Коли перші іспанські каравели кинули якір біля берегів Нового Світу, на території сучасних Сполучених Штатів проживало близько трьох мільйонів чоловік. Саме тут винищення індіанців було найжорстокішим, оскільки, на відміну від Латинської Америки, де колонізатори руйнували лише основи традиційного індіанського способу життя, а прості індіанці здебільшого змішувалися з прийшлим населенням, створюючи тим самим нові етнічні сукупності, у США корінне населення знищували повністю. Таким чином, початкова ідея вільної держави для вільних людей не здійснилася. Англійські колонії в Північній Америці, а потім і незалежні Сполучені Штати Америки стали типовою за європейськими стандартами імперською державою, "державні інтереси" якої стосувалися почергово: Атлантичного узбережжя Північної Америки, Північної Америки, усієї Америки, а тепер і цілого світу.

Після короткого історичного екскурсу звернімося до аналізу етнічної та територіальної ситуації в країні. На перший погляд, тут нічого аналізувати, адже скрізь говориться про єдину американську націю "вільних людей" і, незважаючи на федеративний устрій, це одна з країн, де найстабільніша внутрішньополітична ситуація. Проте чи насправді це твердження має рацію?

Американська нація почала формуватися в кінці XVII століття. На початках її основу складали англійці, ірландці, валійці та шотландці, які згодом змішалися з голландцями (після передачі Англією Нового Амстердаму - Нью-Йорка), німцями, французами, данцями та іншими. Власне, англійці й принесли в колонії свою мову, особливості способу життя та культури. Проте єдиною етнічною спільнотою населення англійських володінь у Північній Америці насправді так і не стало. Існували різні колонії, які були роз'єднані як політично, так і етнічно (у Нью-Йорку була велика голландська громада, в Пенсільванії - німецька, у Північній і Південній Кароліні - громада французьких гугенотів). З часом етнічні відмінності, зумовлені різним складом прибулого населення, у більшості штатів згладилися. Проте зростали регіональні відмінності. Нова Англія (Північ) і Південь розвивалися зовсім різними шляхами - вільне підприємництво і фермерство Півночі та плантаційне господарство Півдня, де процвітало рабство. Недаремно економічне та суто людське протистояння північних "янкі" та південних "джентельменів" призвело до тимчасового розпаду країни і громадянської війни. Незважаючи на те, що Сполучені Штати було знову об'єднано, протистояння збереглося надовго. А прецедент створення незалежної південної Конфедерації ще довго впливав на політику США. Разом із завоюванням чи придбанням нових земель у Сполучених Штатах посилювалися регіональні відмінності. Французька Луїзіана, колишні мексиканські землі внесли значний "чужий" компонент в переважаючу англосаксонську культуру США. З часом цей вплив посилився. Приозерні штати активно заселялися неанглійським європейським населенням. Маючи історичний ґрунт, багато іспаномовних мексиканців переселялося на свою колишню територію в південно-західні штати. До того ж у деяких регіонах сформувалося специфічне англомовне населення, яке значно відрізняється від приатлантичних американців.

Передусім, специфічною територією з яскраво вираженою регіональною ментальністю й усвідомленням власних окремих інтересів є Техас, який має певний досвід незалежності. Далі за рівнем прояву регіональної специфіки йде населення штатів, за якими збереглася колишня назва "Захід". Власне, якщо й існує американський етнос, то ним є населення цього регіону, стиль життя якого поєднав культуру та досвід перших європейських переселенців з традиціями та світосприйняттям корінного індіанського населення. В цих штатах нині триває досить активний процес "укорінення" людей на землі, тобто люди намагаються знайти історичні підстави для проживання на цій території. Переселенська американська традиція вже не в моді. Жителі внутрішньої північно-західної частини США та гірських штатів у районі Скелястих гір дедалі більше ідентифікують себе як спадкоємців колишнього індіанського населення цих земель. Якщо на початку ХХ століття існувала загроза цілковитого зникнення індіанців як етнічної сукупності, то в наш час вже більше мільйона американців Заходу вважають себе індіанцями, а близько десяти мільйонів стверджують, що в них тече індіанська кров. У цих штатах престижно знаходити пращурів серед індіанців, це надає великого авторитету. Можна припустити, що на колишньому американському Дикому Заході людей, які "знайшли" свої індіанські корені, з часом буде все більше. Тим самим ці штати будуть все більше відособлятися від приатлантичних та приозерних штатів, де панує культура "переселенців".

Отже, всередині Сполучених Штатів поглиблюються етнічні та культурні відмінності. Вони все більше ставлять під сумнів твердження про єдину американську націю. Через великі розміри країни й різноманітність географічних умов переселенці з Англії на Тихоокеанському узбережжі США стали зовсім відмінними від переселенців з Англії на Атлантичному узбережжі.

Намагаючись об'єднати різношерстне населення своєї країни і посилити внутрішню стійкість, уряд Сполучених Штатів протягом тривалого часу провадив політику ізоляціонізму. Проте така велика країна з розвинутою економікою довго не могла бути ізольованою від планетарних політичних подій. І Сполучені Штати на початку ХХ століття увірвалися у світову політику з наміром ще більше розвинути свою економіку за рахунок інших країн. Проте цей прорив на світову арену не був результатом завершення консолідації "американської нації". Просто було знайдено нову мету, яка повинна була згуртувати все населення Штатів. Цей процес боротьби за перетворення США в найпотужнішу світову державу став незворотним. Країна, яка більше століття стримувала свій величезний потенціал, з великою швидкістю вирвалася на світову арену. Отримавши колосальні прибутки від двох світових війн, США по праву стала "супердержавою" світу. Проте для такого типу держав, які найбільше розвиваються під час війн чи значних військово-політичних протистоянь, для постійного прогресу і підтримки загальнодержавної мети завжди потрібний "ворог". І чим сильніший ворог, тим країна більше мобілізується і, відповідно, більше розвивається в усіх сферах. Це закономірно, оскільки Сполучені Штати формувалися як держава і збільшували свою територію в напруженій боротьбі з Англією, корінним населенням - індіанцями, Мексикою. І лише сильний ворог міг об'єднати населення такої різнорідної за всіма параметрами території, як США. Таким чином у країни з'являлися все нові вороги - Німеччина, Японія, Радянський Союз, і всі вони в той чи інший спосіб були переможені. У наш час Сполучені Штати продовжують залишатися державою-лідером. Проте синдром пошуку ворога залишився. Росія втягнута у власні внутрішні проблеми і навряд чи зможе з ними впоратися. Відтак вона вже не може реально претендувати на роль конкурента Штатів. Щодо економічно розвинених країн, то вони можуть конкурувати зі Сполученими Штатами лише в економічній сфері, але аж ніяк не в політичній чи військовій. Проте США все ж намагаються знайти нових ворогів. Тепер найбільшим з них є Ірак, якого Штати вперто не хочуть остаточно перемагати, позаяк не знайдено нового противника - настільки ж негативного, наскільки й сильного (чи замкнутого, про силу якого можна створити міф).

Важливою особливістю є те, що США "вибирають" ворогів здебільшого серед країн, де сильне авторитарне правління, що на певний час змогло об'єднати в одній державі різні, нерідко ворожі етноси. Проте більшість експертів визнає, що справжніми американськими конкурентами є демократичні країни, які завдяки своєму устрою, рівню культури, успішній економічній політиці в післявоєнний час досягли сильних позицій на світовій політичній арені. Більшість з цих країн (переважно європейських) мають усі можливості реально змагатися зі Сполученими Штатами як у політиці, так і в економіці. Проте навряд чи протистояння США - європейські держави набуде масштабів всебічного конфлікту. Швидше за все, це буде боротьба за сфери економічного впливу та право регулювати політичні та військові процеси в тих чи інших регіонах світу. Для більшості країн буде вигіднішим протекторат європейських країн - з їх поміркованістю, аніж американська дипломатія сили.

Таким чином, імовірний варіант, коли Сполучені Штати розправляться зі своїми авторитарними ворогами, а решта країн будуть шукати підтримки в цивілізованої Європи. Тоді США опиняться на перехресті. Постане питання щодо напряму дальшого розвитку: чи розв'язати вже справжнє протиборство з європейськими країнами, чи припинити свої акції пошуку та знищення "ворогів миру і спокою на планеті". Кожен з цих варіантів призведе до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Штатах. США не зможуть поводитися з європейськими країнами як з Іраком, зображаючи із себе рятівника людства, а проявлять себе вже як звичайний агресор. Але такий прояв навряд чи буде позитивно сприйнятий американським населенням, вихованим на демократичних традиціях і звиклим до майже месіанської ролі своєї держави. Отже, найімовірнішою є ситуація, коли Сполучені Штати позбудуться своїх ворогів, а конфлікт зі справді сильним противником може призвести до небажаних наслідків для всіх його можливих учасників. Незалежно від того, наскільки активними будуть спроби вступити в таке протистояння, американці зрозуміють, що більша частина податків громадян іде не на розвиток соціальних, медичних, освітніх програм, що декларується всіма останніми американськими президентами, а на маніакальну "битву з вітряками". Услід за громадянами це зрозуміють і регіональні еліти. Для чого віддавати Вашингтону гроші штату для фінансування багаточисельних федеральних спецслужб чи військових розробок, коли для цього немає серйозної причини? Розпочнеться боротьба за більшу фінансову незалежність окремих штатів - а це буде першим кроком на шляху до політичної сепарації. Проте втрата геополітичної мети розвитку Сполучених Штатів як наддержави та спровокована цим фінансова сепарація регіонів - далеко не єдина причина ймовірного розпаду США. У Сполучених Штатах діють майже всі чинники нестабільності та сепарації, які існують в інших поліетнічних країнах. Втрата геополітичної мети лише дасть поштовх для активного прояву інших чинників і початку процесу сепарації регіонів. Одним зі специфічних для США чинників є крах фінансової піраміди, створеної американським доларом як світовою валютою - такий крах рано чи пізно неминучий. Найбільший світовий боржник, яким натепер є держава США, закономірно перетвориться у найбільшого в світі банкрута. Можна припустити, що США є водночас найстабільнішою (на цей час) і найнестабільнішою (в майбутньому, що може настати навіть невдовзі) державою у світі, і будь-який поштовх може перевести цю нестабільність з перспективної в реальну.

Отже, прогнозується сепарація різних територій Сполучених Штатів. Незважаючи на значну автономність теперішніх штатів, сепарувати, найімовірніше, будуть не окремі штати (за деякими винятками), а групи штатів, тобто регіони. Таким чином, прогнозується виділення таких державних утворень на території сучасних Сполучених Штатів Америки.

Техас. Сепараційні настрої в цьому американському штаті не зникали від часу втрати ним незалежності та приєднання до Сполучених Штатів. Хоча тепер люди, які виступають за незалежність штату, сприймаються у Вашингтоні не інакше як диваки чи терористи. Проте коли вони дістануть підтримку від потужних техаських бізнесових і нафтових угруповань, ставлення до них зміниться. Тому поштовхом до політичної сепарації штату, найімовірніше, стане не досвід державності Техасу та відчуття техасцями своєї відокремленості від решти населення США, а економічна боротьба штату з центром, що може набути великого розмаху з приходом до влади президента, не надто лояльного до техаської економічної еліти. Саме представники бізнесової, особливо нафтової, еліти штату зможуть розпочати його реальну сепарацію. Опинившись перед загрозою втрати значної частини свого прибутку, техаська економічна еліта згадає, що Техас є найбільш націоналістичним і сепараційним штатом, і зрозуміє, що вигідніше бути економічною елітою окремої держави зі всією повнотою влади, аніж провінційними магнатами, яких намагається обібрати центр. Коли ж політичні сепаратисти отримають моральну та матеріальну підтримку від економічної еліти штату, вони стануть вже не терористами, а борцями за незалежність Техасу. Проте навряд чи нове політичне утворення Техас залишиться в межах сучасного штату. Прогнозується відокремлення від нього південних районів вздовж ріки Ріо-Ґранде, заселених переважно мексиканцями й індіанцями.

Оклахома. Цей сучасний американський штат ще з часів завоювання європейцями "Дикого Заходу" вважався індіанською територією. Власне сюди й переселяли рештки індіанців, які вижили після такого завоювання. Довший час тут майже не було європейського населення, а з індіанцями підписали дуже важливий документ, який гарантував їм цю землю "поки світить сонце і зорі". Хоча з часом в Оклахомі оселилося багато європейців, але й сьогодні це найбільш індіанський штат у країні (частка чисто індіанського населення - 20-30 відсотків). Згаданий документ надає індіанцям змогу у будь-який момент заявити про свої права на цей штат. Індіанці Оклахоми не тільки наполягають на відродженні "індіанства" у своєму штаті, а й підсилюють його в усіх західних та центральних штатах, де вже зараз цей рух набув значного розмаху. Власне, виділення індіанського політичного утворення дасть поштовх і до сепарації усього американського Заходу.

Нова Мексика (прогнозується приєднання цієї території до Північної Мексики). Більша частина колишньої мексиканської території, яку внаслідок американо-мексиканської війни було приєднано до США (сучасні штати Нью-Мексико, Аризона, Каліфорнія, Колорадо, Техас), активно колонізувалася англомовним населенням, там майже повністю було витіснено мексиканський культурний і мовний вплив. На деяких з цих територій навіть сформувалися власні протоетноси (північ Техасу). Проте на значній частині колишніх мексиканських земель викорінити мексиканський вплив не вдалося. Тому тепер, коли багато мексиканців легально чи нелегально поселяються у США, більшість з них осідає на землях, де є пласт зі "старих мексиканців" - тих, що вже давно переселилися з Мексики, чи тих, чиї предки проживають на цих територіях ще з часу відторгнення їх від Мексики і які не втратили своєї національної ідентичності. Отже, мексиканське населення повторно колонізує свої давні землі, передусім території штату Нью-Мексико та південно-західних районів Техасу. Там у найближчому майбутньому мексиканці можуть стати абсолютною більшістю. А з часом, коли Сполучені Штати охопить велика політична, економічна та етнічна криза, американські "латинос" (назва вихідців з Латинської Америки, насамперед Мексики, які проживають у США) можуть виступити за відокремлення від США тих своїх історичних територій, де вони становлять більшість. Проте варіант приєднання американських латинос до збанкрутілої Мексики, яка обтяжена багатьма внутрішніми економічними, політичними та етнічними проблемами і до того ж повністю залежна від Сполучених Штатів, є малоймовірним, оскільки разом з Мексикою можна впасти у ще глибшу кризу. Створення ж незалежної держави американських латинос також малоймовірне, позаяк етнічно вони не відрізняються від населення прикордонних північних мексиканських провінцій, з якими дуже тісно пов'язані (наприклад, майже кожне досить велике американське місто на річці Ріо-Ґранде має місто-супутник на мексиканському березі). Тому найвірогіднішим є варіант, коли території латинос приєднаються до нового державного утворення в Північній Мексиці (Монтеррей), яке в економічному та політичному плані буде значно сильнішим від сучасної Мексики і зможе реально претендувати на американські території (див. Мексика). Очевидно, особливого розгляду потребує варіант відокремлення від Техасу його південно-західної частини. Цей варіант досить імовірний, оскільки ще здавна в долині Ріо-Ґранде проживали індіанці папаго, яких після приєднання цих земель до іспанської колонії, а потім і незалежної мексиканської держави вельми успішно асимілювали мексиканці. Коли ж ці землі перейшли до Техасу (а пізніше до США), папаго вже не вважалися індіанцями. Їм було надано такі самі права, як і іншим мексиканцям на завойованих Сполученими Штатами мексиканських землях. Незважаючи на всі переслідування, папаго-мексиканці (разом з великою кількістю новоприбулих мексиканців) аж до нашого часу контролюють територію за течією Ріо-Ґранде. А сепараційні процеси в самому Техасі, очевидно, спричинять сильні націоналістичні настрої серед техасців, та й малоймовірно, що в одному державному утворенні досягнуть консенсусу дві зовсім різні етнічні спільноти: молодий техаський протоетнос та індіано-мексиканці. Асимілювати ж чи витіснити індіано-мексиканців, які віками жили на цій землі, навряд чи буде техасцям до снаги. Тому, найімовірніше, територія вздовж Ріо-Ґранде приєднається до Монтеррею.

Сполучені Штати Заходу. На цих землях активно розпочався процес відродження індіанства, що сприяє їх відособленню від "чорно-білих" приатлантичних штатів. Захід США завжди розглядався як щось окреме, аж ніяк не схоже на решту території країни. Вже тепер можна говорити, що в цьому регіоні формується особливий протоетнос, основу якого становлять білі колоністи та, частково, місцеві індіанські племена, а в культурі відчувається значний індіанський вплив.

Аризона. Територія, яка до захоплення Сполученими Штатами входила до складу Мексики, хоча мексиканського населення там майже не було. Реально цю територію тривалий час контролювали тоді ще досить сильні індіанські племена (апачі, команчі, навахи тощо). Коли ж індіанців було приборкано, переселення сюди американців затримувалося через пустельні умови цього штату. У наш час в Аризоні збереглися найбільші в країні індіанські резервації. Вони займають значну частину території штату. Хоча останнім часом в Аризону почало активно переселятися біле населення (особливо навколо центру штату - міста Фінікса), індіанці залишаються впливовою силою. До того ж специфічний сухий клімат штату витримують далеко не всі білі переселенці, тому й надалі можна прогнозувати збереження балансу між індіанським і білим населенням. Тому під час розділення США прогнозується виникнення на основі цього штату самостійного державного утворення індіанців та тих білих переселенців, яким вдалося тут укорінитися. До цього утворення, очевидно, приєднаються й суміжні території індіанських резервацій за межами штату.

Луїзіана. Лише невелика частина колишньої французької колонії Луїзіана, яка займала на початку ХIX століття більшу частину американського південного заходу і яку було придбано Сполученими Штатами, увійшла до складу сучасного штату Луїзіана. Це сталося через те, що саме в дельті Міссісіпі було найбільше французьких переселенців. З часом там на основі французької мови сформувався особливий луїзіанський діалект, який, серед іншого, спричинив до того, що луїзіанці не були остаточно асимільовані. Хоча в наш час "французькою" вважається лише південна частина Луїзіани й франко-луїзіанців у США навіть не визнають національною меншиною, прогнозується процес росту національної самосвідомості луїзіанців. Англійська частина луїзіанців навряд чи буде активно противитися цьому процесові, оскільки у всьому Новому Світі колоністи, бажаючи укорінитися на колонізованій землі, шукають тут свої корені й приймають її особливості. А коренем для всіх луїзіанців є перші французькі переселенці, які оселилися в дельті Міссісіпі. Особливого поштовху відновленню етнічної ідентифікації франко-луїзіанців, очевидно, надасть потужна й успішна сепарація франко-канадців у Квебеку. Отже, прогнозується сепарація Луїзіани, що має, передусім, етнічну основу. Ймовірно, що економічно це державне утворення буде цілком залежним від сусідніх Техасу та південних штатів, проте етнічна та культурна відмінність Луїзіани дасть їй змогу обґрунтовано претендувати на самостійність.

Каліфорнія. Штат, в якому вже тепер відчувається боротьба місцевої політичної та економічної еліти проти Вашингтона. Більше того, штат претендує на роль нового політичного та культурного центру США, альтернативного до півночі Атлантичного узбережжя. Хоча основною метою боротьби регіональної еліти наразі є розширення повноважень, це лише початковий крок до справжньої сепарації штату. Основне завдання місцевої еліти - зменшити федеральний податковий тягар на штат. У Каліфорнії живе значна частина американських мільйонерів, які власне й контролюють владу штату. Тому висуваються пропозиції щодо надання Каліфорнії більшого самоврядування, бо ж "навіщо каліфорнійцям спонсорувати безглузду політику Вашингтона та годувати решту Сполучених Штатів". Таким чином, імовірність самостійності Каліфорнії (разом з Невадою, яка як політично, так і економічно тісно пов'язана з нею й залежна від неї) є досить великою.

Орегон. Колишній Орегон у ХIX столітті включав усе узбережжя Тихого океану на північ від Каліфорнії та простягався углиб континенту аж до Скелястих гір. Цю територію Сполучені Штати купили у Великої Британії. Спочатку американці заселяли Орегон дуже повільно. Віддаленість від центру та відсутність значних потрясінь (золотих лихоманок, великих війн з індіанцями) вплинули на ментальність орегонців. У наш час це швидше канадці, ніж американці. Це різко відмежовує їх від справжніх американців Центрального Заходу та етнічної суміші Каліфорнії. Малоймовірно, що Орегон буде активно проявляти сепараційні прагнення, проте відцентрові процеси в інших американських регіонах підштовхнуть його до самостійності. Отже, прогнозується виокремлення Орегону в державне утворення, оскільки приєднання його до Каліфорнії чи Сполучених Штатів Заходу малоймовірне, а об'єднання з канадським Ванкувером не в інтересах місцевої еліти, якій довелося б конкурувати з елітою Британської Колумбії (канадської провінції, на основі якої прогнозується виникнення державного утворення Ванкувер), до чого вона явно не готова.

Мічиґан (Озерні Штати Америки). Населення цих земель формувалося переважно другою хвилею європейської колонізації. На відміну від колонізації Атлантичного узбережжя, де переважали вихідці з Британських островів, у Приозер'ї з'явилися й вихідці з інших європейських регіонів, зокрема, Східної Європи. І тепер Озерні Штати зберегли ці етнічні особливості. Крім того, на цій території значно менший вплив негритянського етнічного елементу. Можна говорити, що в етнічному плані Озерні Штати - це об'єднана британізована Європа. Проте основним фактором, який пришвидшує сепарацію цих штатів, є боротьба місцевої фінансової, економічної та політичної еліти з федеральною. Конкуренція між Приозер'ям і Приатлантикою існувала віддавна і в різних сферах, починаючи від конкуренції мафіозних кланів Чикаго та Нью-Йорка й закінчуючи конкуренцією величезних корпорацій. Гострих форм набуває й політична конкуренція. Озерні Штати зі своєю розвинутою економікою, модерною інфраструктурою, активним і освіченим населенням можуть значно легше, ніж решта території США, перенести кризові процеси. Тому під час їх загострення сепарація Приозер'я, імовірно, набуде таких розмахів, що ця територія стане самостійним державним утворенням. Саме Озерні Штати, очевидно, є тією частиною США, з відокремленням якої супердержава остаточно перестане існувати.

Конфедерація Південних Штатів. Таке політичне утворення в середині XIX століття вже існувало на території сучасних Сполучених Штатів. Власне, виокремлення Півдня в державу й спричинило громадянську війну, наслідком якої було насильне повернення південних штатів до США. Навіть одна ця обставина дає підстави розглядати можливість нової сепарації Півдня за будь-яких сприятливих умов. В наш час Південь відрізняється від Півночі ще більше, ніж у період громадянської війни. Великий відсоток негритянського населення (в деяких районах воно кількісно навіть переважає білих), яке тепер активно бореться не тільки за рівноправність, але й за владу, дедалі більше впливає на політичну ситуацію на Півдні. Вікова неприязнь до північних янкі не тільки не зникла, а й набула нових сучасних обрисів. До того ж тепер Південь - не відсталий сільськогосподарський придаток, який не здатний самостійно існувати. Отже, прогнозується, що й Південь у кінцевій фазі дестабілізації США стане самостійним.

Нова Англія. Ця територія фактично є метропольною частиною США. Тут розташовані три столиці Сполучених Штатів (Нью-Йорк, Філадельфія, Вашингтон). Нова Англія відігравала основну роль в інтеграції та наддержавному існуванні США. Після розділення країни ця частина стане тим державним утворенням, що успадкує історію й ментальність як від перших британських поселенців, так і від центру найбільшої світової наддержави.

Аляску та Гавайські острови можна розглядати як колоніальні території, де є значна частка місцевого корінного населення.

На Гаваях місцеве населення чисельно не домінує (там проживає ще велика кількість переселенців з Японії та континентальної частини Сполучених Штатів). Але це не перешкоджатиме здобуттю островами незалежності, оскільки населення Гаваїв виступає як єдине ціле, об'єднане на основі гавайської культури.

Схожа ситуація й на Алясці, хоча переселенці з основної частини США становлять там абсолютну більшість. Місцеві ескімоси й індіанці активно борються за повернення своєї землі та відшкодування завданих збитків. Створюються ескімоські й індіанські політичні рухи, які виступають за повернення корінному населенню всієї належної йому землі, причому індіанці й ескімоси в боротьбі за Аляску виступають у повній єдності. Проте ідея незалежності Аляски може стати дійсністю лише тоді, коли її підтримає біле населення, що укорінилося на цій землі. Основними чинниками, що сприятимуть цьому, може бути криза у США та прагнення суверенітету над ресурсами. Приєднання Аляски до прогнозованої індіано-ескімоської держави на півночі теперішньої Канади малоймовірне, оскільки сепараційні процеси відбуватимуться в різний час. Крім того, на Алясці значно більший вплив білого населення, яке зовсім не зацікавлене у втраті свого домінуючого статусу.

Межі.
Техас - штат Техас, крім його південної та південно-західної частин вздовж ріки Ріо-Ґранде. Столиця - місто Остін.
Оклахома - штат Оклахома. Столиця - місто Оклахома-Сіті.
Сполучені Штати Заходу - штати Канзас, Колорадо, Небраска, Північна та Південна Дакота, Вайомінґ, Монтана та Юта, крім південно-східної окраїни, де розташовані резервації навахо. Ймовірна столиця - місто Денвер (вже сьогодні це місто виступає не тільки як центр штату Колорадо, а й усього середнього заходу США).
Аризона - штат Аризона, південно-східна окраїна штату Юта (частина резервацій навахо), північно-західна окраїна штату Нью-Мексико (резервації навахо, зуні). Столиця - місто Фінікс.
Луїзіана - штат Луїзіана. Столиця - місто Батон-Руж.
Каліфорнія - штати Каліфорнія та Невада. Столиця - місто Сакраменто (сучасний адміністративний центр Каліфорнії).
Орегон - штати Орегон та Вашингтон. Столиця - місто Сіетл (хоча тепер і не є адміністративним центром жодного із штатів, проте виступає лідером цього регіону і, швидше всього, перебере на себе й функції центру державного утворення).
Мічиган (Озерні Штати Америки) - штати Огайо, Індіана, Іллінойс, Айова, Міннесота, Вісконсин і Мічиган. Столиця - місто Чикаго (хоча й не є адміністративним центром жодного із штатів, проте є справжнім лідером озерного регіону і, швидше всього, стане столицею цього утворення).
Конфедерація Південних Штатів - штати Вірджинія, Північна та Південна Кароліна, Кентуккі, Теннессі, Міссурі, Арканзас, Міссісіпі, Алабама, Джоржия та Флорида. Столиця - місто Атланта (центр штату Джоржия та основне місто всіх південних штатів).
Нова Англія - штати Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектикут, Нью-Йорк, Пенсільванія, Західна Вірджинія, Меріленд та Делавер. Столиця - місто Філадельфія (одне з найбільших міст регіону, де, власне, й зароджувалися Сполучені Штати з метою створення "держави вільних людей", перша столиця США).
Аляска - штат Аляска. Столиця - місто Джуно (можливий варіант перенесення столиці ближче до центральних районів країни, ймовірно - в місто Анкорідж).
Гаваї - штат Гаваї. Столиця - місто Гонолулу.
До Монтеррею - штат Нью-Мексико (крім його північно-західної окраїни, де розташовані резервації зуні та навахо), південно-західна частина штату Техас.

Мексика

На території теперішньої Мексики до європейської колонізації існували високорозвинені цивілізації, найвідомішою з якої є ацтекська. Її специфіка полягала в тому, що будучи повністю відірваною від європейських та азійських цивілізацій, вона не надто їм поступалася (хіба що в розвитку озброєнь). Натрапивши на потужне державне утворення з великою, як на той час, чисельністю населення, основою якого був етнос ацтеків і яке наполегливо боролося за свою незалежність, іспанські конкістадори зрозуміли, що просто винищенням індіанців, як це було на островах Карибського моря, вони не закріпляться на цій території. Тому іспанці почали подавати себе перед неацтекським індіанським населенням як визволителів від гніту ацтеків (використовуючи індіанську легенду про бородату білу напівлюдину-напівбога, яку вигнали з країни і яка вирушила за океан з обіцянкою повернутися). Крім того, іспанці сіяли розбрат між різними індіанськими племенами, принижували й потім забороняли все індіанське, заохочували змішані шлюби. Хоча не всі з цих заходів досягли мети, індіанський спротив іспанській колонізації зменшився, особливо в центрі країни. Іспанських переселенців порівняно з місцевим населенням було небагато, до того ж більшу їх частину становили чоловіки, що й сприяло загальній метисації іспанців з ацтеками та менш чисельними індіанськими етносами Центральної Мексики. Метисація була тим чинником, що утримувала Мексику під іспанською владою, оскільки більшість метисів втрачали свою мову та культуру, переймаючи іспанську. Проте велика етнічна та культурна різниця між іспанцями та метисами зберігалася, що й сприяло активній боротьбі за незалежність Мексики приблизно через два з половиною століття після приходу іспанців. Протягом усієї "іспанської" історії розвитку Мексики епіцентром усіх подій була Центральна Мексика. Південна Мексика зазнала найменшого іспанського впливу, залишившись найбільш індіанською частиною країни. Північна Мексика, навпаки, - найменш індіанська частина, оскільки ще до приходу іспанців ці землі були малозаселені і колонізувалися вже іспанцями чи метисами, які переселилися з Центральної Мексики. Тому навіть після здобуття незалежності на початку XIX століття Мексика не стала монолітною державою. Різка відмінність Півночі, Центру та Півдня залишилася. Наслідки не примусили на себе чекати. Внаслідок мексикано-американської війни більшу частину Північної Мексики захопили американці, а на Півдні відбувалося дедалі більше сепараційних виступів індіанців, що часто переходили у збройне протистояння. Та й сама центральна влада протягом майже всієї історії країни була досить хиткою, неодноразово переходячи з рук в руки після численних революцій і переворотів.

Нині Мексика - держава-напівбанкрут з численними внутрішніми суперечностями, вся економіка якої перебуває під контролем Сполучених Штатів. Боротьба за самостійність південних індіанських етносів (майя Юкатану, цильтат-цоцили штату Ч'япас, міштекв та сапотеків штату Оахака, чонтолів та чолів штату Табаско), яка майже не припинялася протягом кількох століть, досягає свого апогею. Особливо гостра ситуація у штаті Ч'япас, де індіанці ведуть справжню партизанську війну, і центральній владі все важче знайти їй протидію. Активна боротьба цильтат-цоцилів стимулює сепарацію інших індіанських етносів Південної Мексики. Стає дедалі очевиднішим, що єдиним способом розв'язання проблеми Південної Мексики є надання повної автономії індіанським штатам аж до перетворення їх на самостійні держави. Тому прогнозується виділення на півдні країни чотирьох етнодержавних утворень: Ч'япас (країна етносу цильтат-цоцилів), Юкатан (країна етносу майя, який в доколоніальний період мав розвинуті міста-держави), Оахака (країна міштекв і сапотеків) і Табаско (країна чонтолів і чолів).

Поглиблюються також відмінності між Центральною та Північною Мексикою. Вирішальну роль у цьому, очевидно, відіграватимуть економічні суперечності між Мехіко та містами північної частини країни. В Центральній Мексиці, де розташована і столиця-мегаполіс, все гострішою стає проблема перенаселеності. Для такої концентрації населення немає достатньої економічної основи. Тому із загостренням масштабної економічної кризи, що її Мексика відчуває вже тепер (мільярдні борги за позиками, фінансова криза, девальвація національної валюти, нездатність мексиканських товарів конкурувати на світовому ринку), ситуація в цій частині країни погіршиться найбільше. Північна ж Мексика за рахунок дешевої та відносно кваліфікованої робочої сили й тісних зв'язків зі США зможе напочатку значно ефективніше протистояти кризі. Для населення цього регіону немає жодного сенсу дотувати гігантський багато в чому безпомічний столичний мегаполіс, який до того ж дедалі більше зусиль змушений витрачати на зовсім не потрібну для Північної Мексики війну з індіанцями. Тому наростатиме й політичне протистояння регіону з центром. З розвитком сепараційних процесів у США Північна Мексика органічно включиться в ці процеси, що, як передбачається, призведе до її цілковитого відокремлення від Мехіко. Таке відокремлення має також достатні історичні та етнічні підстави. В доколоніальний період імперія ацтеків, продовжувачем історичної спадщини якої є сучасна Центральна Мексика, ніколи не простягалася північніше від сучасного міста Гвадалахара. Та й етнічно індіанці Північної Мексики зовсім відмінні від індіанців Центральної Мексики. Значно ближчими до них є індіанці південного заходу США. Тому між мексиканцями-метисами двох частин Мексики є значна етнічна різниця. Консолідаційним центром Північної Мексики, очевидно, стане її найбільше місто - Монтерей.

Після відокремлення Північної Мексики можливою назвою її, як незалежного утворення, стане Монтеррей. До Монтеррею прогнозується приєднання американських територій, де вихідці з Північної Мексики ("латинос") вже становлять чи незабаром становитимуть більшість населення.

Межі.
Ч'япас - штат Ч'япас. Столиця - місто Тустла-Гутьєрес.
Юкатан - штати Юкатан, Кампече та Кінтана-Роу. Столиця - місто Меріда (центр штату Юкатан).
Оахака - штат Оахака. Столиця - місто Оахака.
Табаско - штат Табаско. Столиця - місто Вілья-Ермоса.
Монтеррей - мексиканські штати Дуранго, Коауїла, Нуево-Леон, Тамауліпас, Чіуауа, Сіналоа, Сонора, Байя Каліфорнія; американський штат Нью-Мексико та південно-західні (вздовж ріки Ріо-Ґранде) території американського штату Техас. Столиця - місто Монтеррей.
Мексика - решта території сучасної Мексики. Столиця - місто Мехіко.

Континентальні держави Центральної Америки (Гватемала, Беліз, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка та Панама)

Всі ці країни, за винятком Белізу, об'єднує спільна етнічна історія. Теперішнє населення Центральної Америки - переважно метиси, які сформувалися внаслідок змішування іспанців з місцевими індіанськими племенами. В різних країнах ступінь метисації різний: від майже індіанської Гватемали до Панами і Сальвадору, де переважає креольський етнічний елемент. У Белізі переважають англомовні нащадки негрів-рабів і білих переселенців.

Тепер однозначно можна вважати, що в усіх центральноамериканських державах сформувалися повноцінні нації. Це робить дуже малоймовірними територіальні зміни в цих країнах. Досить часті конфлікти в регіоні мали здебільшого політичне й ідеологічне забарвлення, а з руйнуванням двополюсної системи у світі їхня гострота зменшилася. Навіть Гватемала, яка довший час висловлювала претензії на сусідній Беліз, не зможе їх задовольнити, адже населення Белізу етнічно зовсім інше, ніж Гватемали, крім того, більшість жителів Белізу, ще коли він був британською колонією, виступила за самостійність країни. Ймовірність приєднання Панами до Колумбії, у складі якої вона певний час перебувала, також дуже невелика. Народ Панами відчуває себе панамцями, а зовсім не відторгнутою від батьківщини гілкою колумбійського етносу (тим більше, що такого етносу фактично не існує). Крім того, Панама має незрівнянно ліпші перспективи розвитку, ніж сповнена внутрішніх суперечностей Колумбія. Тому саме Панама, вірогідно, реально претендуватиме на частину сучасної колумбійської території - провінцію Чосо (див. Колумбія).

Отже, найімовірніше, майже всі континентальні держави Центральної Америки залишаться в теперішніх межах. Єдиним винятком є Панама, яка, швидше за все, приєднає колумбійську провінцію Чосо. Столиці, ймовірно, також не зміняться.

Острівні держави та колонії басейну Карибського моря

Спочатку розглянемо сучасні незалежні держави цього регіону (Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, Ямайка, Багамські острови, Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Домініка, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Барбадос, Гренада, Трінідад і Тобаго). Це, переважно, колишні колонії, що лише недавно здобули незалежність. Окремо стоять найбільші острівні держави регіону: Куба, Гаїті та Домініканська Республіка. Вони здобули незалежність ще в XIX столітті, і в них сформувалися розвинені етноси. Тому, швидше за все, жодні політичні чи економічні потрясіння в цих країнах не призведуть до зміни їхніх територіальних меж.

Більшість з центральноамериканських острівних держав включає кілька островів, які, як правило, мають однаковий етнічний склад населення і тісно пов'язані між собою економічними та політичними зв'язками. Винятком є держава Сент-Кітс і Невіс. На меншому острові цієї держави (Невіс) відбуваються активні сепараційні процеси. Ці процеси спричинено як сучасними, так і історичними факторами. Під час перебування цієї території в статусі британської колонії до федерації Сент-Кітс і Невіс належав ще й острів Ангілья. Саме він першим покинув федерацію, вимагаючи незалежності. Тоді й населення острова Невіс виступало за вихід з-під юрисдикції Сент-Кітсу, проте ці виступи були менш активними. В наш час рух за відокремлення Невісу набув особливо широкого розмаху. Жителі Невісу домагаються референдуму про незалежність, оскільки їх не вдовольняють квоти острова в органах влади, розподіл доходів між островами й інші політичні та економічні аспекти. Швидше за все, цей рух призведе до здобуття Невісом незалежності. Такий приклад навряд чи будуть наслідувати менші острови інших країн регіону, оскільки конфлікт Невісу і Сент-Кітсу триває століттями, а в інших країнах таких глибоких конфліктів немає.

Отже, прогнозується розділення сучасної федерації Сент-Кітс і Невіс й утворення незалежної держави Невіс зі столицею в місті Чарльзтаун, а основна частина федерації стане державою Сент-Кітс. Межі та столиці решти незалежних острівних держав Центральної Америки прогнозуються незмінними.

В басейні Карибського моря залишилося досить багато колоніальних територій: британські колонії - Кайманові острови, острови Кайкос, Британські Віргінські острови, Ангілья, Монтсеррат; французькі колонії - Гваделупа разом з північно-східною частиною острова Сен-Мартен, Мартиніка, Сен-Бартельмі; голландські - Аруба, Антильські острови, Саба, Сінт-Естатіус та південно-західна частина острова Сен-Мартен; американські - Американські Віргінські острови та Пуерто-Ріко.

Населення більшості з цих колоній з більшою чи меншою активністю виступало за незалежність. Тому на завершальному етапі розпаду колоніальної системи прогнозується здобуття ними незалежності. Найімовірніше, нові держави будуть утворюватися в теперішніх колоніальних адміністративних межах, оскільки у всіх них є провідний центр (острів, група островів чи місто), навколо якого консолідується вся колонія. Винятками, ймовірно, будуть острови, відділені від центру колонії іншими колоніями чи незалежними державами. Це північно-східна частина острова Сен-Мартен, який адміністративно відноситься до французької Гваделупи, а не до сусідньої з ним, теж французької, колонії Сен-Бартельмі, та голландські колонії Саба, Сінт-Естатіус та південно-західна частина острова Сен-Мартен, які відносяться до віддалених від них сотнями кілометрів Карибського моря Нідерландських Антил. Швидше за все, в першому випадку французька північно-східна частина острова Сен-Мартен приєднається до сусіднього з ним острова Сен-Бартельмі, а в другому - голландські території на півночі Малих Антильських островів будуть розвиватися окремо від голландської колонії з центром в місті Віллемстад (острів Кюрасао).

Межі.
Кайманові Острови (тепер колонія Великої Британії) - включає три основні острови: Великий Кайман, Малий Кайман та Кайман-Брак. Столиця - місто Джоржтаун.
Острови Кайкос (тепер колонія Великої Британії) - займає групи островів Кайкос та Теркс. Столиця - місто Ґранд-Терк.
Східні Віргінські Острови (тепер колонія Великої Британії) - східна частина Віргінських островів, що нині є колонією Великої Британії. Столиця - місто Род-Таун.
Ангілья (тепер колонія Великої Британії) - острів Ангілья з розташованими недалеко від нього дрібними островами. Столиця - місто Крокес-Тілл.
Монтсеррат (тепер колонія Великої Британії) - острів Монтсеррат. Столиця - місто Плімут.
Гваделупа (тепер колонія Франції) - сучасна колонія Гваделупа без північно-східної частини острова Сен-Мартен. Столиця - місто Бас-Тер.
Мартиніка (тепер колонія Франції) - острів Мартиніка. Столиця - місто Фор-де-Франс.
Сен-Бартельмі (тепер колонія Франції) - острів Сен-Бартельмі та північно-східна частина острова Сен-Мартен. Столиця - місто Густавія.
Аруба (тепер колонія Нідерландів) - острів Аруба, який вже сьогодні адміністративно відокремлено від решти Нідерландських Антил. Столиця - місто Ораньєстад.
Кюрасао і Бонайре (тепер колонія Нідерландів) - сучасна колонія Нідерландські Антили. Столиця - місто Віллемстад.
Саба і Сінт-Естатіус (тепер колонія Нідерландів) - острови Саба, Сінт-Естатіус і південно-західна частина острова Сен-Мартен. Столиця - місто Ораньєстад.
Західні Віргінські Острови (тепер колонія США) - сучасна колонія Американські Віргінські острови. Столиця - місто Шарлотта-Амалія.
Пуерто-Ріко (тепер цей острів з кількома сусідніми малими островами має статус території, що вільно приєдналася до США) - межі сучасної адміністративної одиниці. Пуерто-Ріко тепер залишається у складі США, оскільки це йому вигідно економічно. Проте населення острова відмовляється від статусу штату. Ймовірно, що самі Сполучені Штати відмовляться утримувати острів і Пуерто-Ріко стане незалежним.
Бермудські Острови (тепер колонія Великої Британії) - однойменна колонія в Атлантичному океані біля берегів США. Столиця - місто Гамільтон.
На рис. 8 зображено прогнозовану етнополітичну карту островів басейну Карибського моря.

Опис зображення